Микола Сова

СПОГАДИ І. О. ТЕСЛИК, ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Теслик Іван Олександрович - В голодомор було дуже багато бандитів, які, грабуючи, не минали жодної хати. Не минули і нашої. Вони ввірвались в хату і почали забирати усі харчі. Поїли млинці. Які витягли з печі. Забрали не великий мішечок проса. Батько був заховався у погребі, але бандити його з відти витягли, а з погреба все забрали. Хотіли також забрати і не величке поросятко, але так і не забрали, сказали: «Хай залишиться, то хоч може продадуть та виживуть.»

СПОГАДИ О. І. ТЕСЛИК, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Теслик Олена Іванівна - Сама я народилася уже після голодомору 1932 – 1933 років. Але це страхіття пережила моя мама, яка розповідала жахливі речі від яких ми з сестрою жахалися. Після тяжкого 1914 року її удочерила сім’я Остапенко. Потрапила мати у заможну сім’ю. Але під час голодомору цього не відчула. В зв’язку з тим, що вона була їм не рідною, від неї ховали харчі. Було, то трішки поганенького хліба, то хтось принесе молочка, то ще чогось, а від неї все ховали.і не витримавши вона пішла у Харків у пошуках порятунку. Там пішла до хазяїна совхозу, просячи допомоги; їй було тоді всього 18 років. Вся знесилена, виморена голодом, вона казала: «Дядечку, візьміть мене на роботу, я буду слухати вас, робитиму все, що ви скажете.» і їй пощастило – хазяїн згодився. Спочатку їй почали давати по – трішечки їсти, адже після такого харчування над яким вона жила, їсти багато було заборонено. Так і вижила.

СПОГАДИ І. І. ГРИЦАЙ, ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Грицай Іван Іванович - Наша сім’я вважалася куркульською і тому все, що в нас було все забирали, не залишили нічого. А план хлібозаготівлі так і залишився. Виконавши один план заставляли виробляти і другий, а це було не можливо.

В сім’ї було шестеро дітей. Їсти було нічого, в кого була хоч корівка, а в нас же забрали все. Я та мої старші брати і сестри їли зелень. Нас спасав наш садок, де росла хороша, густа трава, от її ми і їли. А менші … менші були зовсім маленькі і не розуміли та і не могли їсти того кінського щавлю, листя, гнилих буряків і вони … вони померли.

Домашні тварини, як і люди, голодували і, не маючи сили працювати, помирали. Їх везли на скотомогильник, а ми тільки раділи, бо була можливість відірвати хоч трішки м’яса. В голоді, люди просто дуріли. Матері убивали своїх дітей і їли. Сам, я цього не бачив, але доходили такі слухи.

На полях будували вишки, з яких слідкували, щоб ніхто не крав. Так у серпні достигало жито І одного разу ішов дядько Кирило і. вирвавши два колоски, приніс до нас у хату і каже моєму батькові: «Бачиш уже достигає і ми виживем. Як не дадуть, то вкрадемо, але протримаємось.» І тільки но він сказав ці слова, як приїхав вершник і, зв’язавши, його забрав. Так ми його більше і не бачили.

В школі заставляли співати нас пісні в яких прославлявся Сталін. Сусідні країни бачили, що Україна голодує і наголошували про це Сталіну, а той відповідав «Який голодомор? Ніякого голодомору в нас нема!» Так і замовчувалося, допомоги не було від кого чекати.

Під голодомор померло три моїх брата та два племінники. А батька заслали на Сибір за не виконання другого плану хлібозаготівлі.

Раз пам’ятаю прибіг до нас дід і говорить, щоб ми ховали все, що можна, бо йдуть і тоді позабирають все. Так мати висипала додолу соняшники і каже: «Їжте, діти мої, поки є що». А тут заходять і до тих соняшників, а невістка за рогач та й ударила ним. Хотіла ще вдарити та мати зупинила, бо наступного дня за таке могли б із хати викинути.

СПОГАДИ ГРИЦАЙ ГАННИ, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Грицай Ганна - Хоч була тоді малою та пам’ятаю все. Ходили і викидали з хат людей, які доживали свої дні на дорозі. Бувало йдеш, а при дорозі лежить мертвий чоловік, весь попухлий. Від голоду все тіло, особливо ноги, пухли і лопалися, а з них витікала рідина. Словами цього не переказати, яке це було страхіття.

Раз, пам’ятаю, прийшли до моєї баби і забрали все, що було в хаті, викинули її на вулицю під тополю. Вона була така знеможена, що не могла навіть ходити. Так мені накидають у фартушок бурячків, картопельки, зелені і несу я їй їсти.

Дуже багато було людей, які доносили один на одного. Так і на нас були донесли. Прийшли, зв’язали, вибрали все, що залишилося і пішли, а нас з матір’ю пізніше добрі люди розв’язали. В ті часи було багато крадіїв, в яких були сили на боротьбу з господарями.

Дуже добре їли листя липи, в кого було більше сили, то залазили аж на верхівку і там чухрали листя. Бува йдеш, а липи стоять повністю без листя, стирчали самі чорні гілки.

В людей не було сили, ні плакати, ні хоронити родичів. Скидають усіх в одну яму , так – сяк прикидають і все. А за день помирало, бувало по п’ять чоловік. Мерли сім’ями і без упину. Щоб хоч якось вижити міняли одяг на їжу. Доходило до того, що не було, навіть чого одягти. Родила в голодомор раз кукурудза, так ми натовчемо качанів, а це саме, що деревина, і їмо. Були часті вападки людоїдства. От, наприклад, Пилип Гусля з’їв невеличкого хлопчину.

СПОГАДИ О.Ф.КАЖАН, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Кажан Оришка Федорівна, 1898 р. народження, освіти не маю, працювала в колгоспі, тепер пенсіонерка. Заміж вийшла відразу після революції. На той час, коли булла голодовка, у мене було 2 дочки і 2 сини. Осінь 1932 р. була врожайною, але майже все позабирали. Ті, що брали хліб, картоплю, говорили, що їм дана така вказівка.

Найтяжчими буди весна і літо 1933 р. Весна тому, що не було зерна, картоплі. Городу правда трохи посадили, посіяли трохи жита (яке було заховане), і посадили картоплю з лушпиння, яке ретельно збирали. Їсти було нічого. Проривала буряки - і з гички пекла оладки, які діти називали 'мандрики'. Інколи прибігав сусідський хлопчик, просив оладок і з ними тікав на кладовище, щоб там з'їсти і щоб бува не побачила сестра і не забрала половини.

Всі речі майже виміняли на крупу, муку. Все, що було, віддавали дітям, а самі ходили пухлі. Допомогла вижити коза, яка хоч краплю, а все ж давала молока.

Літо було страшним через те, що все вродило, здавалося, уже можна вижити, але зголоднілі люди намагалися наїстися зерен жита, пшениці, і, вгамувавши свій голод, помирали.

СПОГАДИ М. Д. ГРИЦАЙ ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2006 РІК

Грицай Михайло Давидович 1937 року народження.

Мій батько (Грицай Давид Іванович) народився в 1903 році. За своє життя пережив не мало страшного та жахливого (Першу світову війну, революцію, громадянську війну, голодомор 1921 – 1922 років, голодомор 1932 – 1933 років, Другу світову війну, голодомор 1946 – 1947 років). І помер у 1986 році, в прекрасній великій сім’ї, маючи три сина та 7 онуків.

Про голодомор я знаю зі слів батька, так як сам народився вже через кілька років після цього страхіття.

Пам’ятаю, як він без бажання та настрою розповідав про ці події, яких не можна було навіть згадувати, а нам цікаво було знати.

Перед страшною розправою їхня сім’я була заможною, мали навіть пасіку. Але згодом її стали вважати куркульською. Їх «розкуркулили» і забрали все до насінинки. Після цієї події вони почали жити в землянці (де проживав і я; зараз те місце називають «Давидова кульша», на тому місці зберігся окоп (яма) від тієї землянки).

Татового батька, мого дідуся заслали на Сибір за не виконання другого плану хлібозаготівлі. «. . . Але як, як його можна було виконати? . .» - задавав що раз питання батько «За таких умов і жити не хотілось. . !» - ледве не з сльозами на очах говорив тато. Після цього жити їхній сім’ї стало ще гірше.

Їх у сім’ї було шестеро, їсти було нічого, рятував лише садок, в якому росла густа трава. Батько, старші брати і сестри ще рятувались, а менші, були зовсім маленькі і не могли таким харчуватись. І вони померли.

З усіх дітей вижило лише троє, найстаршим був тато.

СПОГАДИ О. Ф. СОЛЯНИК, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 11 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2007 РІК

Соляник Оксана Федорівна народилася в 1914 році, добре пам’ятає голодомор 1932 – 1933 року, згадує, що гинуло багато людей поморених голодом. Росія вивезла весь хліб, картоплю і буряк. Навіть з погребів та схованок. Виживали ті сім’ї в яких були корови. Коли забирали останнє брудне, засмічене зерно, люди говорили: «Залишти хоч це, з висівками?!», а їм відповідали: «Это хлеб, его надо забрать!» Їли все, що тільки можна – листя дерев, бур’яни, різали телят, поросят, навіть ставалися такі випадки, що голодомор доводив людей до божевілля і вони з’їдали все живе. В ті часи померлих від голоду людей ніхто не хоронив, тому, що їх було дуже багато, помирали цілими сім’ями. Трупи померлих загортали в рядна і просто закопували не ставлячи хрест і не дотримуючись обрядів поховання. Іноді тіла просто викидали в завалені погреби, колодязі. Коли весною на полях починали з’являтися колоски, зморені голодом люди, як лише могли добирались до полів, потім наїдались і помирали на місці.

Згадує бабуся Оксани і про свою сусідку – Вертій Галину Онохрієвну. Родина цієї жінки також постраждала. Під час голодомору Галина Онохрієвна втратила матір та двох сестер. Залишилася вона зі своїм братом. Потім її виховувала чуйна, добра, жінка на ім’я Марфа. Нажаль прізвище цієї жінки бабуся не змогла пригадати.

Оксана Федорівна говорить, що було всякого. Залишитися в живих напевно допомогло бажання жити. На той час люди харчувалися чим лише могли – варили їжу з шкур тварин. Вона сказала, що спогад про ті страшні часи до кінця життя залишаться в її пам’яті, адже таке не можливо забути. Оксана Федорівна згадує про свого дідуся Степана. Лежав він на ліжку опухлий від голоду, вважали, що він взагалі не виживе. Та згодом стали потроху видавати хліб це його і врятувало від голоду.

В нашому селі жила жінка, нажаль її ім’я згадати не вдалося. Під час голодомору вона втратила всіх своїх дітей, а було їх у неї семеро. Ці події негативно вплинули на психіку нещасної жінки. Вона ходила по селу і збирала всіх дітей, яких зустрічала, приводила їх додому, говорила: «Це мої діти». згодом всі стали її боятися.

У кожній сім’ї хтось умирав. Родин у яких залишалися живими усі, було мало. Однією з таких була родина Оксани Федорівни. Сім’я змогла вижити завдяки тому, що була в них корова.

СПОГАДИ Є. П. ВЕРТІЙ, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАВ П. О. ЛУПІЙКО 2003 РІК

Вертій Євдокія Панасівна (1935 р. н.)

Я народилася вже після голодомору, але з розповідей мами знаю дещо про ті страшні часи. Мій батько Пархоменко Панас (тоді називали Фанас) Коністратович(1902 р. н.) був одружений із Ганною Мусієвною. Мали вони трьох дітей: Іван (126 р. н.), Антонина (1928 р. н.), Явдоха (1930 н. р.). було в них 4 деситини землі, кінь, корова. Хата була вкрита залізом, були віконниці, а на той час це була рідкість, адже більшість хат вкривали соломою. Мабуть через ту хату і оголосили їх «куркулями».

Зимового часу прийшли «розкуркулювать» два місцеві активіста: Бугай Іван, а іншого не пам’ятаю. Батька саме не було дома, поїхав, як мати казала на Окраїну (Кубань). Мати, побачивши, що йдуть виселяти їх з хати, сховалась із двома старшими дітьми у сусідів. При цьому вона залишила в хаті у колисці немовля(Явдоху), мабуть в надії на те, що «не прохані гості» змилостивляться. Але ці «активісти села» позабирали з хати найбільш цінні речі, позабивали вікна і двері, а колиску з немовлям виставили на вулицю і сказали: «Бабо Інго заберіть дитину». А сусідка у відповідь: «Матінко рідна! Куди ж я її заберу? В мене своїх хватить.(А в них було п’ятеро дітей.) Так вони і пішли.

Мати ж вийшла зі схованки, відбила двері, вікна і повернулась до своєї хати. Та так більше їх ніхто і не чіпав. Можливо тому, що батько приїхавши додому, дізнавшись про цю подію вступив до колгоспу і їх більше не чіпали.

Але це не врятувало сім’ю від іншого горя – голоду. Померли найменші дочки Тоня і Дуня.

СПОГАДИ Л. Г. ВАРАВИ, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАВ П. О. ЛУПІЙКО 1997 РІК

Варава Любов Григорівна (1923 - 2001)

Уже були створені колгоспи, а мій батько Варава Григорій Андрійович не хотів вступати туди і був одноосібником. Був у нас кінь, плуг, земля. Скільки землі було не знаю, але пам'ятаю, що знаходилась вона десь у Андрієнковому.

Коли почалася голодовка, батько хотів з'їздити до свого брата Андрія в Оренбург, щоб розжитися там хоч чим небудь. Але на залізничній станції його завернули назад. Мати просила зарізати коня, але батько не хотів цього робити . мабуть надіявся весною ним орати власне поле. Та хтось із голодуючих украв того коня. Ті люди мабуть вижили, а в нашій сім'ї померла тітка Івга, батько, три сестри Галина, Марія, Уляна і брат Андрійко. Тобто шестеро душ.

Найдужче запам'яталось мені смерть Андрійка. Було це ранньою весною. Того дня він якось, по - особливому, постійно просив «Мамо! Хочу їсти!». Вона йому відповідала «Почекай ще трохи. Зараз щось дам». А не було ж вдома нічогісінько. Я не знаю, як та мати умудрилася зварити якусь юшечку! А в той час уже з'явився на городі молоденький часничок». Пішов він, та так і вмер там з вирваним часником у руці.

... Пам'ятаю, як залишилися уже ми з матір'ю удвох. Лежала вона дуже слаба. То вона сказала мені, щоб я взяла її єдину святкову спідницю і виміняла на неї в однієї жінки глечик сметани. Я так і зробила, а мати після тої сметани стала дужчати. Потім появилася зелень, тощо і ми лише вдвох вижили.

... Пам'ятаю як чоловік, якого прозивали Кикадій збирав померлих на підводу. Так один чоловік ще був живий , але його все рівно погрузили на підводу і повезли до могили, а він ще й руки піднімав.

СПОГАДИ П. Я. КРАВЧЕНКО, ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 11 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2007 РІК

Кравченко Петро Явтухович

Я пам’ятаю, як гинуло багато людей, пухло від голоду. Ховали без труни, просто загортали в ряднину чи якісь тряпки й закопували в землю. Люди вмирали на ходу, бувало йде опухлий, впаде на вигоні й помирає на місці. Тіла померлих збирали на вози й хоронили не дивлячись хто то. А бувало на наступний день ховали того, хто вчора ховав померлих.

Іноді з двора на вулицю, дивлюся, а на вигоні скільки людей опухлих … Це видовище надовго закарбувалося в моїй пам’яті. Часто хоронили на кладовищі, біля нашого двора через дорогу. Моя родина не сильно голодувала – у нас була корова. Найчастіше виживали саме такі сім’ї – в яких була худоба в дворі. Лише завдяки їй вижила моя родина. На час голодомору я був ще зовсім малою дитиною. Але добре пам’ятаю, як мама ділила між нами їжу. Меншому – менше, більшому – більше… Я товаришував з дітьми своєї сусідки. Прізвище її було мабуть Кравченко, точно не можу сказати, на нашій вулиці були не одні Кравченки, а ім’я її я теж не пам’ятаю. У мене до цього часу перед очима така картина – заходжу до сусідки, а вона лежить при смерті опухла й просила їсти. Страшно було мені, дитині, на це дивитися.

Їли все, що хочеш – тварин, бур’яни. Батько мій пам’ятаю, як орав так зерно в землі приорював – ховав, що б не забрали. А потім як в нас майже не було чого їсти, так ми ходили, заховане шукали. Голодомор був дуже страшний. Часто було, що ходить людина по селу, а на наступний день інші говорять: «Нема вже його … Отой вже й помер». Якби ніколи цей цей жах не повертався на нашу Україну.

СПОГАДИ У.К. КОРНІЄНКО, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕШВКА ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАВ II. О. ЛУПІЙКО 2005 РІК

Корнієнко Уляна Карпівна (1940 р.н.) В мого батька Корнієнко Карпа Яковича під час голодомору 1932 - 1933 рр. померла вся сім'я: дружина Мокрина і всі діти. Скільки їх було не знаю , бо батько ніколи не розказував про це. Адже це страшне горе і він, мабуть не хотів згадувати це (та ще й у ті часи заборонялося говорити про голодомор). Люди розповідали що ніхто навіть не плакав за померлими і лише восени 1933-го року, коли трохи відійшли від голоду, по селах лунали тужіння за померлими.

Потім батько одружився в друге на Вараві Олені Коністратовні, в якої під час голодомору помер чоловік Григорій і четверо дітей. Доречі в 1960 - х роках приїжджав з Оренбурга (Росія) брат Варави Григорія Андрійовича. Так він говорив, що в них ніяких проблем з хлібом не було і навіть натяку на голод не було. А коли його племінниця Варава Любов розповіла, що відбувалося у нас, як померли його родичі то йому стало зле з серцем.

Я особисто пам'ятаю голодомор 1946 - 1947 рр. Він не такий страшний був як у 1932 - 1933 рр., люди не мерли як мухи, але хліба тоді майже не було. Мати пекла «макорженики» із квіток конюшини та листя берези. Не знаю, чому саме з цього але таке гірке та не добре було, що й досі пам'ятаю. Збирали весною гнилу картоплю у колгоспних буртах. А на городах садили не картоплю, а лушпиння від неї. Була в нас ще корова, завдяки їй і вижили.

Микола Сова

ПРОТОКОЛ ЗАСІДАННЯ БЮРО ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙКОМУ КП(б)У ПРО НЕЗАДОВІЛЬНЕ ВИКОНАННЯ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ОРГАНІЗАЦІЮ БРИГАД ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ПОСИЛЕННЯ РЕПРЕСІЙ ДО НЕЗДАТЧИКІВ ХЛІБА В СЕЛАХ ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

6 січня 1933 р.

[Слухали]: Телеграму секретаря обкому т. Терехова від 6.1-33 р. №23.

[Постановили]: І. Телеграму прийняти до неухильного виконання, накресливши такі заходи:

1.     Зважаючи на те, що в ряді сел по одноосібному сектору залишилась надзвичайно велика кількість невивезеного хліба, зокрема: Панасівка - 100 т, Русанівка - 240 т, Липова Долина - 130 т, Синівка - 100 т, Берестівка - 60 т, Саївка - 50 т, Погарщина - 50 т, Капустинці - 40 т, що складає разом 770 т, визнати ці села, як вирішальні по району, та відрядити для посилення роботи у с. Русанівку тт. Васеленка, Гребенюка, Щербака та перекинути з Московської сільради т. Воло-шина, у с. Липова Долина - тт.Абраменка, Павлюченка, запропонувати т. Абраменку організувати бригаду з колгоспників в кількості 10 чоловік для роботи в Липовій Долині, відповідальним бригадиром цієї бригади призначити т. Ревенка. Запропонувати т. Рябошапці взятії під свій безпосередній догляд село Панасівку, організувати з службовців бригаду в кількості 10 чод., яку відрядити в с. Панасівку, відповідальним бригадиром цієї бригади призначить т. Курила, якого відкликати з Колядинецької сільради. Голові РКК т. Троцюку взятії під свій безпосередній догляд до повного закінчення хлібозаготівлі Погаршанську та Русанівську сільради.

2.     В зазначених вирішальних селах посилити репресивні заходи до злісних нездатчиків контрактації, негайно стягнувши всі штрафи, разом з цим припускати штрафувати вдруге таких одноосібників, які, сплачуючії штрафи, не виконують хлібозаготівлі.

3.     Дозволити повністю розпродати [майно] найбільш злісних нездатчиків контрактації: с. Панасівка - 3 господарства, с. Русанівка - 3 господарства, с. Синівка - 2 господарства, с. Липова Долина - 2 господарства, с. Саї - 1 господарство, с. Капустинці – 1 господарство.

4.     Зобов'язати нар[одний] суд протягом 3-х днів провести показові процеси в таких селах: Беєве, Бірки, Гадаєвець, Яганівка, Сватки, Поділки та Яснопільщина, після чого нар[одним] суддям: т. Гарбарчуку обслуговувати до закінчення плана хлібозаготівлі такі сс. Панасівка, Берестівка, Саї, Капустинці, Семенівка, а т. Нечепуренку - сс.Синівка, Липова Долина, Русанівка, Погарщина.

5.     Зобов'язати прокуратуру та слідчі органи зосередити всю увагу в селах, які виділені як вирішальні по району. Нач[альнику] ДПУ т. Ломаці взяти під свій догляд та керівництво роботу цих органігзацій.

6.     Доручити фракції РВК сьогодні дати директиву головам сільрад та головам колгоспів про те, що план по колгоспах та одноосібному сектору буде вважатись виконаний лише тоді, коли повністю буде виконано по твердим культурам.

7.     Не дивлячись на неодноразові попередження про завершення плана хлібозаготівлі по колгоспному сектору, зокрема вивозу хліба, що мається в колгоспах у вигляді посівфондів, саботаж з вивозом хліба до цього часу не припинився в таких селах: Кимличка. Липова Долина, Семенівка, Бірки, Байрак. Попередити уповноважених РПК, голів сільрад, секретарів партосередків та голів колгоспів, що коли протягом двох діб не буде вивезено повністю весь хліб з колгоспів, що не виконали план, до них будуть вжиті заходи, як до саботажників в справі хлібозаготівель.

8.     Зобов'язати редакцію газети 'Колгоспна правда' зосередити увагу навколо роботи обдсуду, випустивши спеціальні листівки, та взяти під свій безпосередній догляд вирішальні села.

Питань не було.

Секретар РККП(б)У Миронець.

Микола Сова

Робота учениці 11 класу загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів с.Семенівка Липоводолинського району Сумської області Грицай Вікторії.

Керівник: вчитель історії Лупійко Петро Олексійович.

Ми, молоде покоління українців ставить перед собою велику мету – вивести Україну в широкий Європейський світ, щоб була вона у всесвітній сім’ї вільною серед вільних. Для цього необхідно глибоко освоїти цивілізацію, науку, культуру, мистецтво, віддати всі свої знання, всю молодечу силу для добра українського народу.

Але ми не повинні забувати минуле нашої Батьківщини, її трагічні сторінки.

Голодомор… Про це в Радянському союзі не писали, не говорили. Мільйони людей в Україні вмирали від голоду в час, коли на шостій частині суші лунав переможний заклик «Жити стало краще, жити стало веселіше!» Увесь світ мовчав.

Про голокост – штучний голодомор, влаштований імперською Москвою у 1932 – 1933 рр., я вперше почула ще в дошкільному віці від мами. Розуміння всеукраїнського масштабу трагедії, свідомо спланованої силами, ворожими українському народу, прийшло пізніше. В минулому році докладно вивчаючи голодомор 1932 – 1933 років я зрозуміла що це за трагедія. Розпитавши маму я дізналась, що сім’я мого пра-пра дідуся по татовій лінії була розкуркулена і зазнала втрат під час голодомору.

28 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон про Голодомор 1932—1933 років в Україні. Закон визначає, що голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу. Публічне заперечення голодомору 1932- 1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним.

Прийняття цього закону стало завершенням тривалої боротьби за відновлення історичної справедливості щодо тих, хто став жертвою цього діяння сталінського режиму. Проте і досі в Україні та за її межами є діячі, які заперечують голодомор як явище, або заперечують, що він є геноцидом українського народу.

Що ж таке геноцид? . . Саме слово „геноцид' утворене поєднанням двох слів із різних мов (старогрецької та латинської) і означає народовбивство. Воно визначається в міжнародному праві як кампанія повного або часткового знищення національної, расової, етнічної або релігійної групи як такої.

Стаття 11 резолюції 00Н «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» кваліфікує актом геноциду серед інших його різновидів і «зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково».

Ця резолюція ООН була прийнята 9 грудня 1948 року. Автор її проекту — польський єврей Рафаель Лемкін, за даними американського історика Роберта Конквеста, не мав сумнівів щодо необхідності звинувачення в геноциді СРСР за його дії в Україні. Можна припустити, що процитована вище частина статті 11 – ї резолюції ООН саме й була сформульована Лемкіним під впливом осмислення механізмів здійснення Голодомору українців у 1932 – 1933рр.

В своїй роботі я хочу з’ясувати, що відбувалось в нашому селі під час голодомору 1932 – 1933 рр. і співставивши ті події із загальноукраїнськими, зробити певні висновки.

Для цього я буду працювати в трьох напрямках: 1) село на передодні голодомору; 2) село під час голодомору; 3) наслідки голодомору.

Моє рідне село Семенівна розташоване в мальовничій місцевості біля витоків річки Хорол. Тут багато ярів, балок, гаїв, і, що найголовніше – найродючіші чорноземи. Заснували його переселенці із Правобережної України близько 350 років тому. Першим поселенцем був козак Семен, звідси і назва нашого села. Це були мужні люди. Адже в той час українським і російським землям дошкуляли напади кримських татар. Саме через землі нашого краю пролягав їх шлях на Москву. І тому наші предки змушені були не тільки працювати на землі, а в разі необхідності зі зброєю в руках захищали свої домівки.

. . . З того часу минуло багато літ. На долю семенівців випало багато випробовувань. Але найбільш багатостраждальним було ХХ століття. А із всих бід цього століття (І світова війна, революція, громадянська війна, голод 1921 – 1922 рр., Велика вітчизняна війна, голод 1946 – 1947рр.) найбільше лихо – голодомор 1932 – 1933 рр.

В роки непу наше село, образно кажучи, розправило крила. Селяни нарешті отримали довгоочікувану землю і мирно працювали на ній. Згідно статистичним даним 1926р. тільки в Семенівні проживало 1954 жителі. Але до Cеменівської сільської ради належало 11 хуторів: Андрієнків, Гераськів, Гатьманка (Гетьманів), Дакалів, Довге Плесо, Катиків, Лободовський, Семенівський, Сидорове, Чайчине, Якошів Яр.(додаток №1)

Загальна кількість населення Семенівської сільської ради становила 2886 чоловік (а зараз в Семенівні проживає менше чим 900 жителів!)

Так в той час на Семенівську сільську раду припадало 521 господарство, тобто кожна сім’я працювала на своїй землі. Були також приватні вітрові млини (не менше 6 – ти). В центрі села стояла церква, одна з найкращих в окрузі.

Через якийсь десяток років всього цього не стало. Люди перетворились із заможних, впевнених в собі господарів на безмовних колгоспних рабів, які змушені були працювати за «палички» (трудодні).

Як же це могло статися?

У 1929 р. на Заході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. - навесні 1932 р. Місцеве керівництво скоротило цей термін ще більше: у степових районах колективізацію слід було завершити ще під час весняної посівної кампанії 1930 р., а на решті території України - до осені 1930р. Менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства.

Такі високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну нерозумну «міську» вигадку. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися «згори» спеціальними розпоряджень-нями. На загальних зборах селян змушували подавати свої голоси, погрожуючи репресіями. Для прийняття рішення про проведення колективізації у селі було достатньо декількох голосів. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця. Адміністра-ція млинів відмовлялася молоти їхнє зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не згоджувалися приймати їх як пацієнтів тощо.

В Україні та на Північному Кавказі (зокрема, на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, колективізація наштовхну-лася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» з'явилася його стаття «Запаморо-чення від успіхів». У ній він виступив із засудженням «перегинів» у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після цього вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову найбільшу частку (понад 50%) «відступни-ків» дали Україна і Північний Кавказ. Ті, що залишилися, були приваблені певними пільгами для колгоспників: їх звільняли від податків за домашню худобу, різних штрафів тощо. Проте вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників через введення непомірного оподаткування та інших засобів тиску. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті цих заходів до кінця 1932 р. в УРСР колективізації підлягали майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі. (3 с. 180)

Не оминув цей процес і наше село. У селян відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. Якраз на базі «розкуркулення» господарств і виник на весні 1929 року перший колгосп в селі під назвою «Вільне життя»

На весні 1931 року в Семенівні було проведено загальну колективізацію.

Всього жителів села Семенівни було об’єднано в шість колгоспів: «Червоний лан», «Ударник», «Вільне життя», «Імені Ворошилова», «Червоний хлібороб», «Молодий комунар».

Пізніше було проведено розкуркулення колгоспів їх залишилося чотири: «Червоний лан», «Ударник», «Імені Ворошилова», «Імені Щорса».

Одним із головних напрямів колективізації стала «ліквідація куркулів як класу». В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. До того ж, термін «куркуль» окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Щодо першого критерію, то, як показують новітні дослідження, більшість із тих, хто застосовував найману працю, були інваліди першої світової війни і революції, вдови і малодітні сім'ї. Врешті, куркулями і їхніми посібниками – «підкуркульниками» - оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Насправді опір колективізації нерідко був найсильнішим серед найбіднішого селянства, яке лише після революції одержало землю і не бажало розставатися з нею. Тому «ліквідація куркулів як класу» зачепила набагато ширші маси населення. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то у дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств.(3. С.179)

Ліквідація набрала різних форм. Так звані контрреволюційні куркульські активісти - селяни, які активно противилися колективізації, - підлягали розстрілу або ув'язненню. Про масштаби репресій свідчить факт, що в одній київській в’язниці взимку 1929-1930 рр. щоночі розстрілювали по 70-120 чол. Інша категорія, заможн - іші куркулі, виселялися у віддалені райони СРСР, а решту мусили покинути свої повіти.

Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони - Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. - або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житло з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто виживав, опинявся на становищі «спецпоселенців» - їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах.

Ці страшні події не обминули і нашого села, де було розкуркулено мого пра – пра дідуся. Їхня сім’я жила не бідно, як тоді говорили були заможними. Грицай Іван Іванович мав велика сім’ю, чудове дворище, пасіку, великий родючий садок. Цього двора не можна було не помітити. Коли влада прийшла в село нищити, грабувати й забирати, однієї миті зникло все, немов нічого й не було; ні пасіки, ні родючих дерев, ні прекрасного, майже найкращого дворища. РОЗКУРКУЛИЛИ. А главу сім’ї заслали на Сибір.(Додаток № 8 )

Ось ще один із прикладів «розкуркулення в нашому селі» (за розповіддю жительки села Євдокії Панасівни Вертій).

Під «розкуркулення» потрапила сім’я Панаса Коністратовича Пархоменка. Господара саме не було вдома, а його дружина Ганна побачивши, що йдуть виселяти їх з хати, сховалась із сином у сусідів. При цьому вона залишила в хаті у колисці немовля, мабуть в надії на те, що «не прохані гості» змилостивляться. Але ці «активісти села» позабирали з хати найбільш цінні речі, позабивали вікна і двері, а колиску з немовлям (дівчинкою) виставили на вулицю і сказали, щоб її забрали сусіди. А було це взимку! Коли непрохані гості пішли Ганна повернулася до своєї хати. Її чоловік після цієї події вступив до колгоспу і їх більше не чіпали. Це мабуть тому, що місцеве керівництво відзвітувало про чергове розкуркулення і добилося входження «непокірного» до колгоспу. (Додаток № 10)

Отже, з наведених прикладів ми бачимо, що «декуркулізація» мала на меті насамперед позбавити селянство його найбільш самостійних господарів, природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації.

Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. з України було забрано третину всього врожаю. Це значно перевищувало природну міру: якщо у 1930 р. УРСР зібрала 27% всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 р. УРСР належало здати таку саму саму кількість зерна, що й у 1930 р., хоча врожай 1931 був нижчим за врожай 1930 р. на 20%. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже половину (45%) посівного зерна.

Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. З 7,7 до 6,2 млн т., але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. (3. С. 181)

Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспів, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом'якшуючих обставин - ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей (у народній пам'яті цей закон залишився під назвою «закон про п'ять колосків»).

Для контролю над виконанням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В'ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як «найбільш злісні саботажники» заносилися до «чорних списків»: з них заборонялось виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вимирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції, їм допомагали «буксирні бригади», сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.

Про методи хлібозаготівлі в нашому районі яскраво свідчить документ: «ПРОТОКОЛ ЗАСІДАННЯ БЮРО ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙКОМУ КП(б)У ПРО НЕЗАДОВІЛЬНЕ ВИКОНАННЯ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ОРГАНІЗАЦІЮ БРИГАД ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ПОСИЛЕННЯ РЕПРЕСІЙ ДО НЕЗДАТЧИКІВ ХЛІБА В СЕЛАХ ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» від 6 січня 1933 р. З нього видно, що створювались спеціальні бригади по хлібозаготівлі з необмеженими повноваженнями, без суду дозволялось розпродувати майно «найбільш злісних нездатчиків контрактації», влаштовувались показові судові процеси, за кожним селом закріплювались наглядачі по хлібозаготівлі (зокрема за нашим селом наглядав народний суддя Гарбарчук). Також вимагається протягом двох діб вивезти весь хліб (навіть посівфонди) з колгоспів, що не виконали план (села: Кімличка, Липова Долина, Семенівна, Бірки, Байрак). (7. С. 110)

Отже, більшовиками були створені всі умови для того, що б селяни залишилися сам на сам з голодною смертю.

Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану). Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми - жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму.

Таке спостерігалось і в нашому селі. Наприклад Грицай Ганна з Новосеме - нівки згадує, як чоловік на ім’я Пилип Гусля з’їв хлопчика (Додаток №6)

Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й боялося надавати допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» і «саботажникам». Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською і територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися врятуватися втечею через польський або румунський кордон.

Так наприклад, Варава Любов Григорівна розповідала, що її батько намагався з'їздити до брата в Оренбург, щоб привезти дітям хоч якихось продуктів. Але на залізничній станції міста Ромни його завернули назад (Додаток №11).

Найбільше ж від голоду страждали діти. Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки. Не в силах дивитися на те, як згасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали в установах, на вокзалі, просто на вулиці. В листі Роменського райздороввідділу за серпень 1932 р. зазначено, що 'з березня місяця є великий наплив підкидьків...'

Саме вони, бездоглядні діти, ставали жертвами канібалізму. І блукали діти, немов тіні, і просили подання, та нічого було подати. А матері, доведені до відчаю, божеволіли, бо не знали, як допомогти їм, і помирали кожного разу, коли доводилось ховати своїх дітей - 2, 3, 5 разів, стільки, скільки дітей вони народили. Чи були де-небудь ще подібні тортури?

А що ж робила тодішня влада? Рішенням бюро Липоводолинського райкому КП(б)У 18 грудня 1932 року пропонувалось посилити репресивні заходи, бо '... із 63 справ, що заведено в розкраданні громадської власності, жодного не віддали до розстрілу'.

Для виконання планів хлібозаготівлі на село надсилали 'штурмові ударні бригади', 'буксирні бригади', до яких входили робітники органів ДПУ, прокуратури, парткомів, активісти. У селян відбирали останнє, що у них лишилось, - землю, забувши про лозунг, яким перед всім світом пишалися більшовики - 'Зем- лю - селянам'. (7. С.11)

Щоб осягнути ті страждання, які пережили люди під час голодомору, звернемось до спогадів односельців.

Ці страшні роки, роки голодомору, пережило дуже багато людей нашого села. Однією з них є жителька села Новосеменівка – Теслик Марія Юхимівна, 1924 року народження. Під час голодомору. в неї загинув брат, якому виповнилося 2 роки. Він опух від голоду. Вона дуже тяжко переживала смерть брата, і до цих пір плаче за ним. Коли вона ділилась спогадами про минуле, очі в неї були мокрі від сліз. Як це тяжко, бачити, як помирають твої рідні, і нічого не можна зробити, знають тільки вони, – жертви голодомору.

Жінка розповідала, що люди йшли по дорозі опухлі від голоду, і помирали на ходу.

Ще одна жителька Новосеменівки – Вертій Ганна Панасівна під час голодомору втратила свою рідну сестру. Та від голоду, під час пошуку їжі, померла прямо на полі. Коли Ганна Панасівна прийшла на поле по сестру, то її вже забрав бідний чоловік. Це жахливо, але він порубав її на шматки, і зваривши, з’їв. У них ще була вагітна сусідка, яка народивши дитину під час голодомору, задушила малюка. Але від жалю з’їсти не змогла, і втопилася в колодязі, від такої втрати. Коли у людей не було що їсти, вони втрачали розум. В Семенівні жила одна жінка, і’мя її невідоме, яка втратила розум, і з’їла свою п’ятирічну доньку, а потім трирічного сина. Бувало таке, якщо велика сім’я, то хтось приносив себе в жертву і його вбивали, щоб зварити та з’їсти. (Додатки 4 – 11).

Коли люди, що пережили голодомор сідають за стіл, то згадуючи ті часи плачуть. Вони плачуть, що тоді їхнім рідним і сусідам не було взагалі ніякої їжі.

Тому страхіття, яке було в ті часи, не можна забувати ніколи.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянсь-кому Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926р. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 р., а тих, хто його провадив, - розстріляти. Серед істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. Загинуло 7 млн людей, з них 5 млн в Україні, 1 млн на Північному Кавказі, ще 1 млн - в інших місцях44. Його підрахунки, однак, викликали застереження серед фахових демографів як на Сході, так і на Заході. Але багато хто з них обмежується лише критикою, не подаючи власних підрахунків; ті ж, хто пробує зробити приблизні оцінки, не виділяє окремо України. Група російських статистиків на підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності стверджує, що в Українській РСР між вереснем 1932 р. і лютим 1934 р. померло 2 млн чол. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою: Опубліковані нещо- давно дані перепису 1937р. показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 р. зменшилася на 2,8 млн чол. Однак і ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937рр. Український історик Станіслав Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду у 3-3,5 млн чол., а його колега, український демограф Арнольд Перковський - 4 млн чол. (3. С. 183).

Дуже важко встановити точну кількість жертв голодомору по Семенівській сільраді. Адже такої статистики ніхто не вів, більш того майже 60 років це всіляко замовчувалось. Залишаються лише спогади очевидців тієї трагедії. Але зараз їх залишилося дуже мало. Своїм дітям вони не охоче розповідали про ті події, адже в радянські часи могли бути покараними за це. Навіть зараз дехто відмовляється згадувати голодомор.

В кінці 1980-х років вчитель математики Семенівської восьмирічної школи Косяк Петро Іванович збирав імена померлих під час трагедії 1932 – 1933років. На жаль той список втрачено, але за його словами там було більше чим 300 імен. Звісно, що він був не повний, адже до Семенівської сільради тоді належало 11 хуторів, а там була найбільша смертність (Додаток №1). Про деякі з них (Гераськів, Довге Плесо, Семенівський, Якошів Яр) зараз ніхто навіть не може згадати. Тобто з памяті людської стерлись населені пункти, разом в яких проживало на 1927 рік 291 особа (Додаток №1). Це могло статися через те, що було перервано наступність поколінь. Адже під час голодомору 1932 – 1933 років часто вимирали цілі родини.

Отже виходячи з того, що напередодні голодомору на території Семенівської сільради проживало близько 3000 осіб, можна зробити висновок: померла 1/6 частина населення.

Для порівняння подивимось на втрати односельців під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років. Так от згідно даними «Книги пам’яті України» їх за чотири роки загинуло 151 особа.(4. С. 686 - 693)

Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина. Тим самим вона поклала початок процесу «із селян - у радянських людей» - процесу, який завершився вже після другої світової війни. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Ще наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років центральні регіони України з переважно сільським населенням залишалися районами з найнижчим рівнем громадської і політичної активності; позиції партійної номенклатури були там найсильнішими. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти. За сприятливих умов потрібно принаймні одне покоління, яке могло оформитися з існуючої соціальної бази (в українському випадку - з селянства) в активну елітну групу. Там, де ця соціальна база порушена, час формування еліти розтягується на 2-3 покоління. Якщо взяти до уваги, що кожне нове покоління з'являється приблизно кожні 20-25 років, то стає очевидним, що шкідливі соціальні наслідки голоду протривали в часі аж до останніх років існування УРСР. Голод призупинив «українізацію» міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії.

Варта уваги відвертість особистого представника Сталіна по заготівлі хліба Менделя Хатасвича: «Між нашим режимом і селянством точиться безпощадна війна. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Довелося вдатися до голоду, щоб показати їм, хто тут господар. Це обійшлося в мільйони життів, але система колгоспів вистояла. Ми виграли війну». (1. С. 5).

Отже, голод поклав у сиру землю від 3,5 до 9 млн. селян. Третина померлих — діти, які не дали нащадків. Наслідки голодомору— це і великі духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень. Більшовики вчинили розселянювання. Це страшне явище, що означає збай-дужілість селянина до землі, втрату ним свого коріння. Селянин переставав бути господарем на землі. Це — одна з причин кризи в економіці сьогодні. Треба сказати і про духовне розтління народу. Сталінський режим створив «новий тип» людини, вихованої в атмосфері брехні, холопської відданості вождю. До лав революціонерів охоче приставали ті, хто був нічим,— ледарі, п'яниці, злодії. І ще одна гірка істина. У могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули пра-цьовиті самостійні хазяї, яким «пришивали» куркульські справи. Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, що мислило і протестувало,— все це винищу-валося з корінням.

Підсумовуючи все це, скажу, що всі ці дії мають одну назву — геноцид. Раніше казали тільки про геноцид фашистів. За нормами міжнародного права, геноцид — це винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними ознаками. Геноцид — це створення таких життєвих умо

Микола Сова

                           МОЯ    СЕМЕНІВКА
Мої батьки і я народилися в Семенівні.  Але коли мені було  три роки, сім'я переїхала  в сусідній  район в село  Сакуниха.  Так розпорядилася доля.
 Всі родичі залишилися в Семенівні.  А їх було багато.  Дід, дві бабусі, дві тітки, двоюрідні  брати і сестри.  Це тільки ті, яких я добре знав.  А якщо взяти  всих родичів, то це, певне, добра третина села.
     Прізвище Сова в селі було дуже поширине і тому називали по прізвиськам.  Мій дід  Василь Сова мав прізвисько  Сакун, так як його мачуха була родом з Сакунихи.
 звичайно, в Семенівну ми їздили часто. Зимою на санях, літом на возі, на велосипедах, а потім на мотоциклі.  На канікулах я по декілька тижнів гостював у родичів.
   Що запам'яталося?  В селі жили бідно.  В колгоспі майже нічого не платили, а податки були дуже великі. Виручав город.  А тому мій двоюрідний брат Володя Косяк вже в 12 років пішов працювати причіплювачем на трактор. Техніка працювала від МТС і там платили значно більше, ніж в колгоспі.
  Топити в хатах було майже нічим.  Топили соломою, яку крали в колгоспних скирдах і яка не давала тепла. Також з літа  заготовляли кізяки:  суміш коров'ячого посліду і соломи. А потім почалися торфо розробки в с. Житнє РОМЕНСЬКОГО РН.    Поїхав туди працювати і мій брат  Володя.  Робота була дуже важка:  сирість, комарі. Брат постійно ходив в фурункулах.  Але за це давали торф. Привозили його сирим і приходилося його  викладати в дворі у вигляді кліток,  щоб він висох.
  В 50-ті роки зменшилися податки. В село прийшов новий голова колгоспу, здається  Волик.  Це був добрий хазяїн. І село почало оживати. Вже люди почали щось отримувати насвої трудодні.  Запрацювала сільська електростанція, почалося будівництво школи, клубу, контори колгоспу.
 Великим здобутком було пуск цегельного заводу в Новосеменівці, або як тоді називали,  в Щорсі.
  А взагалі,  назви кутків в Семенівні були особливі.  Якщо в  Сакунисі збереглися старі назви: Гончарівка,  Баранка,  ''Ударник.  Чому?  Виявляється, що колись в селі було декілька колгоспів, які носили такі назви. Потім колгоспи з'єднали і назвали  «Червоний  Лан»,  старі назви  залишилися.  Одна моя бабуся жила в  Лану,  а друга у Воротилові. Ці два кутки розділяв яр.  Тут колись протікав  Хорол.  Коли починалася весна, то по річищу Хорола бурхливим потоком летіла вода.  Щоб попасти в до магазину, в школу з Ворошилова, треба було іти через  Ударник,  де був єдиний міст через річку.  Коли приходило літо,  то по руслу  Хорола залишалася  ковбаня з водою.  Називалася вона   Дубинка. Там ми  купалися, а інколи ловилася і маленька рибка.
 Пас у Бабусі я і череду корів.  Щоб зібрати корів, треба було топати більше кілометра по селу.   Гнали корів за  село.  Там ставок  Андріївське.  Там їх і напували.
   Село велике,  але розкидане на пагорбах.  Коли влітку треба було з Ворошилова  поїхати на велосипеді в магазин,  то це було добрим фізичним навантаженням.  Дві хвилини їдеш вниз,  а потім півгодини тягнеш велосипед на гору добрих півкілометра.
   Тепер на місці хати бабусі  Явдохи-пустка,  а там де була хата бабусі  Насті,  живуть чужі люди. 
 Був я  в Семенівні в 2005р. Там живе моя  двоюрідна сестра  Пріся. Село виглядає  непогано,  якщо   зрівняти з другими  селами,  які я  бачив.  Господарство  кріпеньке.  Є молочно-товарна  ферма,  непогані  дороги. 

    Отака  моя   Семенівна.  Надіюся,  що я  побуваю в  рідному краї.